ГоловнаМій профільРеєстраціяВихідВхід Субота
18.11.2017
05:58
Ви увійшли як Гість
Група "Гости"Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 77
Теги
Фотоальбом НГУ
Україна. Друга світова.
Форма входу
  
Головна » 2011 » Червень » 27 » СИСТЕМА, або Де криються причини наших невдач ???
08:30
СИСТЕМА, або Де криються причини наших невдач ???
СИСТЕМА, або Де криються причини наших невдач ???
«Чудище было зело, огромно и лаяй».
Александр Радіщев «Путешествие из Петербурга в Москву»

Олег РОМАНЧУК Львівська СОУ

1992 року газета «Вечірній Київ» передрукувала «Сповідь надлюдини» – одкровення одного з комуністичних можновладців:
«Я говоритиму з вами відкритим текстом не тому, що я нахабний, а тому, що не відаю страху. За мною гігантська непереможна сила КПСС. КҐБ, МВД, Мінфін, Мінторг, уряд, прокуратура і всілякі Верховні Ради – це лише просто важелі в наших руках. Під нашу дудку танцюють президенти і виконують нашу волю, роблять те, що ми хочемо. Нам глибоко наплювати на думку народу, вона для нас пустий звук. Для нас раз плюнути – принести вам голод, саботаж, злидні, хвороби. Це ми зробили норму вашого життя кримінальною. Ми зараз спокійно грабуємо вас і перетворили на тварин. Це ми усунули молодь від політики, кинувши їй кістку року і порнухи. Ми не хочемо виробляти. Але ми хочемо споживати. Хочемо розкошів, привілеїв, бо ми – носії ідей… Ви думаєте, що ми піклуємось про вас, щоб ви були ситі, одягнуті, взуті? Та плювати нам на вас! Мені 82 роки, і я йду з відчуттям спокою і задоволення. Ми залишаємо після себе наступників наших справ. Один з ваших повелителів – Гордєєв Євген, Москва – Кремль. 7 січня 1991 року».
Якщо це неправда, то добре придумано, – стверджує італійська приказка. Судячи з нинішніх реалій, такі розмірковування високопоставленої людини СИСТЕМИ не були вигадкою газетярів.
Пустивши глибокі метастази в тіло суспільства, деформувавши культуру, мораль, екологію тощо, СИСТЕМА, породжена большевицьким заколотом у далекому 1917 році, все ще продовжує успішно функціонувати. І зовсім не випадково один з її представників – такий собі міністр-пенсіонер, герой російської мелодрами «Кохання з привілеями», роль якого виконує В’ячеслав Тихонов, кидає жорстку репліку: «Ви всє і всєґда будєтє завісєть от нас!»…
«Ні, не Сталін кат, не Берія навіть, не Суслов – один кивав і хмурився, другий катував особисто, третій гноїв великі книги і керував нашою духовною дієтою, а яка різниця? Що вони без СИСТЕМИ? СИСТЕМА – кат, СИСТЕМУ прощати немає у нас права, інакше ми й справді діти її, і тоді ГОРЕ нам».
У цих воістину пророчих словах всесвітньо відомого кінорежисера Сергія Параджанова напрочуд точно схоплена суть драми української нації, Української держави, яка простодушно вибачила зловорожій СИСТЕМІ. І в результаті СИСТЕМА залишилась, по суті, не тільки неушкодженою, а навпаки – стала ще мстивішою і підступнішою. Не було враховане золоте організаційне правило відомого праксеолога Т. Котарбінського: кожна добра справа, що задумується в межах порочної СИСТЕМИ, рано чи пізно нейтралізується цією СИСТЕМОЮ.
Але визначимося з дефініціями. Що ж воно за творіння таке – СИСТЕМА, про яку згадував Сергій Параджанов? Що криється під цим всеохопним поняттям? Образну, напрочуд точну відповідь, знаходимо у Віктора Суворова: «У той момент, коли перші краплі робітничої крові впали на бруківку Літейного проспекту, СИСТЕМА, яку ми знаємо упродовж ось вже 80 років, склалась повністю і остаточно».
Мусимо добре усвідомити, що нинішня політико-економічна СИСТЕМА в Україні – це не просто уособлення потворної авторитарно-бюрократичної кланової структури, а щось значно більше й жорстокіше. У реальному українському контексті поняття СИСТЕМА, на наш погляд, – це не просто розгалужена організація для ухвалення важливих, доленосних державних рішень, а й спосіб мислення, стиль життя тих, хто має в своїх руках важелі влади, механізми розподілу й перерозподілу життєвих благ і матеріальних цінностей. СИСТЕМА в українському варіанті – це значно більше, ніж просто структура влади, ніж просто політичний режим, який панував у Совєтському Союзі і який з кінця 80-х років минулого століття поступово був змушений модифіковуватися, «пєрєстраіватся», пристосовуючись до реалій ХХI століття. Можемо говорити про те, що в Україні СИСТЕМА трансформувалась у своєрідне кланове товариство з обмеженою відповідальністю (корпорацію) з красивою вивіскою «Україна».
Учені знають, що якщо в систему (фізичну, хімічну, соціальну, політичну тощо) ввести новий елемент, то можливі два кінцеві варіанти: змінюється вся система; система адаптує цей елемент. У політичному житті України з моменту проголошення незалежності сталося друге: номенклатурна комуністична система, колишня колоніальна адміністрація фактично адаптувала для своїх потреб демократичні елементи, нав’язавши їм свої правила гри.
Має рацію Мирослав Маринович, стверджуючи: «Вся справа в совєтському елементі управління. Якщо він збережеться, то при «національній моделі» держава обов’язково буде антиукраїнською».
Юрій Шухевич, син головного командира УПА, багаторічний політв’язень комуністичних таборів засвідчує: «Я кілька років тому в журналі «ПіК» написав статтю, де як епіграф навів слова полковника Коваленка, який очолював спецвідділ МГБ з боротьби з нашим підпіллям у західних областях України. І він у 1949 році сказав мені такі слова: «Юрко, незалежна Україна буде. Але зовсім не така, як уявляєте собі ви, націоналісти. Вона буде, але поки що це не на часі».
Високі посадовці відкрито демонструють своє бажання творити Україну не для українців. «Є гостре невдоволення тих, хто не хотів і не хоче незалежної України, ненавидітиме і ненавидить її і злобствуватиме проти неї тим більше, чим вона міцнішатиме», – переконаний академік Іван Дзюба. Він цілком слушно пише, що «якась держава під назвою «Україна» існуватиме. Але це не буде держава українського народу».
Нині дедалі виразніше вимальовується саме така «політична модель» – антиукраїнська. І саме через совєтський елемент управління, який продовжує функціонувати в Україні.
Про причини виникнення на уламках російської імперії командно-бюрократичної комуністичної СИСТЕМИ написано чимало слушного, доказового, переконливого. СИСТЕМА була результатом кланової діяльності всього керівництва большевиків, серед яких було чимало й суто кримінальних елементів, які зуміли насадити злодійські звичаї, побут, тюремні стосунки, поведінку, манеру спілкування.
У жовтні 1917 року владу в Росії захопили большевики. До влади дорвалось бидло, допалася чернь. «У них не було ні революційної, ні класової, ні пролетарської, ні національної гордості ні на гріш».
З бігом часу босяцька СИСТЕМА черні почала самоорганізовуватись, поступово перетворюючись на самодостатню структуру, вітдтак стала відтворювати саму себе вже поза волею й бажанням її творців, виробляти власні пріоритети, ставити завдання, мету, формулювати власні інтереси, цілком відмінні від інтересів народу. Склалася парадоксальна ситуація: творці СИСТЕМИ були змушені йти за логікою розвитку, самоорганізовування власного дітища – потворного большевицько-російського тоталітарного монстра.
«Упродовж другої половини ХХ століття в СССР не знайшлося жодного лідера, здатного здійснити перехід від комунізму до сучасної цивілізації, від однопартійної системи до багатопартійної, від диктатури до демократії, від панування держвласності до ринку. Жодного діяча, якого можна було навіть порівняти з Людвігом Ерхардом в Німеччині або Ден Сяопином в Китаї. Мабуть, через те, що псевдокомуністична система існувала на російському ґрунті занадто довго. 70 років - це термін зміни декількох поколінь. Ці керівники не мали ніякого уявлення ні про жодну з вищеперелічених цінностей. І оскільки вони не вміли і не бажали вчитися в інших, ґрунтувалися на власному досвіді, на винятковій ролі своєї країни серед усього людства, остільки вони не змогли скільки-небудь успішно спертися на досвід інших країн, навіть влаштованих за тим же псевдокомуністичним принципом. І вони програли» [Федір Бурлацкий].
Але й донині соціально-політичними процесами на території колишнього СССР продовжують керувати добре вишколені старою СИСТЕМОЮ кадри (читай: спецслужби). Найфаховіші їх представники залишилися «на плаву», діставши змогу легально примножувати персональні статки, ввійти у владу під синьо-жовтим стягом, ще зовсім недавно таким ненависним. «Закулісся» продовжує існувати, визначаючи стратегію й тактику керівної верхівки більшості постсовєтських держав, окрім Естонії, Литви й Латвії, а віднедавна (треба думати) й Грузії.
У цьому контексті переконливими видаються висновки аналізу сучасної «російської демократії», зробленого експертом Національного центру наукових досліджень (CNRS), директором журналу «Transitions et Societes» Елен Блан, яка у своїй книзі «KGB Connexion» (див. також: Елен Блан «Родом із КГБ. Система Путіна») дослідила зв’язки влади, спецслужб, мафії та бізнесу в сучасній Росії та їх впливи на Європу [Блан Е. Родом із КГБ. Система Путіна. – К.: Темпора, 2009]. На це, зокрема, звернув увагу Олег Глядач у статті «План Андропова» діє?» в газеті «Шлях перемоги». Свого часу добре поінформований про справжній стан речей в СССР Юрій Андропов прийшов до висновку, що збереження могутності комуністичної системи можливе лише за умови її видозміни. На думку Елен Блан, елементами цієї багатоходової спецоперації стало входження Михаїла Горбачова в політбюро ЦК КПСС, а перегодя поява у Кремлі Владіміра Путіна. При всіх реформуваннях, яких зазнав КГБ, ця найефективніша частина СИСТЕМИ залишилась фактично непошкодженою.
Своєрідний Нюрнберзький процес над комуністичною СИСТЕМОЮ не відбувся. Борис Єльцин так і не наважився його організувати одразу після заколоту ГКЧП. Відтак будівництво демократії в Росії не стало незворотним процесом. І «план Андропова» почав успішно втілюватися в життя не лише на території Росії. «Владімір Путін не відмовився від старої совєтської мрії про світове панування, чи принаймні над Європою, – переконана Елен Блан. – Тепер не з допомогою танків і ракет, а шляхом економічної та фінансової інфільтрації – з допомогою нової зброї, в руках кремлівського неоімперіалізму, і в руках мафіозного неоколоніалізму».
Думка російських експертів:
«Ця система ефективно реформи проводити не буде. Назвуть тому різні причини: неефективну і злодійкувату бюрократію, недосконалість судів, непрофесіоналізм кадрів, «рабскі» вікові традиції і т.д. і т.п. Наприкінці переліку прийдуть в тот же тупик, куди впирались практично всі російскі, совєтські і, як тепер уже зрозумілі, і постсовєтські реформи згори: СИСТЕМА не може реформувати себе сама, бо рано чи пізно логіка реформ вступає у суперечність з інтересами як СИСТЕМИ в цілому, так і окремих її представників та інституцій» [Светлана Бабаева, Георгий Бовт].
2005 року відомий совєтський дисидент Владімір Букловський в інтерв’ю кореспондентові газети «Жечпосполіта» («Rzeczpospolita» 20.08.2005) був змушений констатувати, що в Росії «взагалі прийшов КҐБ, і країна замість розвиватися регресує». «Треба було ще тоді (йдеться про серпневий заколот 1991 року. — О. Р.) оприлюднити всі злочини СИСТЕМИ й бодай символічно, та все ж засудити. Я не прагну крові… Але тільки таким чином можна було осудити СИСТЕМУ, заявити, що то була злочинна СИСТЕМА і злочинна ідеологія»…
На це звернув увагу історик Ярослав Дашкевич ще 1994 року:
«Розвал СССР, виникнення України на його руїнах не має досі належного і задовільного пояснення в науці. Бо слова «внутрішня неспроможність тоталітарної системи» — це пуста фраза, позбавлена змісту, яка не вияснює, а затемнює справу. Такі туманні, неясні фрази — спадщина славнозвісної цілком скомпрометованої совєтолоґії. Сьогодні можна з цілковитою певністю сказати, які фактори кожний окремо, а також всі разом не довели до краху Совєтського Союзу — їх вплив почав бути помітний лише в кінцевій фазі розвалу, тоді, коли терези остаточно схилилися на сторону з назвою «кінець». Отже не стали безпосередньою причиною розпаду комуністичної Росії, відомої під назвою СССР: національно-визвольний рух окремих націй, дисидентський рух, воєнні невдачі (Афганістан), важке економічне становище, натиск Заходу.
Основна причина розвалу — діяльність панівного класу, тобто політично-економічної номенклатури (формально політичної, але насправді російської разом з проросійською денаціоналізованою номенклатурою неросійського походження), номенклатури, яка дуже міцно зрослася з кримінальними мафійними структурами. Номенклатура, визначивши своєю основною мстою особисте збагачення шляхом розграбування багатств держави, боролася за ліквідацію політичної монополії Комуністичної партії, побоюючись, що на її чолі може знову з’явитися сильна рука (випадок з Юрієм Андроповим), яка намагатиметься ліквідувати корумповану верхівку. Номенклатура довела до скасування партійного контролю над нестримним змаганням до особистого збагачення, але при своїй захланності та короткозорості не передбачила ліквідації Совєтського Союзу, до чого довели вже інші, перелічені раніше фактори, насамперед — посилення національно-визвольного руху в колоніях.
Тому й фраза «внутрішня неспроможність тоталітарної системи», яку так часто вживають, — пуста. Тоталітарна система комуністичної Росії цілком не вичерпала своїх можливостей — політичних, економічних, військових, терористичних, врешті, — але зміцнення тоталітарної системи мусило б привести до ліквідації існуючого глибоко корумпованого четвертого класу, заміну його новим прошарком функціонерів (так як це відбулося, наприклад, в Китаї). А до цього номенклатурно-мафійна коаліція допустити не могла во ім’я свого фізичного вціління та збереження награбованого багатства.
В результаті саме таких процесів дійшло до утворення незалежної держави України. Незалежної з її, по суті, незмінною номенклатурно-мафійною системою влади в політичній, економічній, військовій сферах. Якщо протягом перших кількох місяців незалежності така система влади могла захитатися, то цього не використали українські демократичні сили, які в основному номенклатурно-мафійна система зуміла розкласти та всмоктати. Цього періоду не використали також українські націоналістичні сили, які розпочали дивну гру в підпілля. Фактори несподіванки і сприятливого моменту було втрачено, а демократичні й націоналістичні сили виявилися надто слабкими і безпомічними. В середовищах обох напрямів відбулися безпринципні перегони за лідерство, що проявили себе безконечними розколами у час, коли виступати треба єдиним фронтом. Україна далі блукає між трьома соснами: комунізмом, демократією і націоналізмом.
Необхідно остаточно усвідомити, що українського комунізму в Україні перед розвалом СССР не було і, тим більше, немає його сьогодні. Був і є лише російський комунізм з його геноцидною, різко антиукраїнською практикою.
Як це не дивно, але в Україні не відбулося ні Нюрнберзького процесу над російськими колаборантськими комуністичними злочинцями за їхні злочини проти людства та проти української нації, ні російську та колаборантську комуністичну верхівку не було усунено від влади. Вона, ця верхівка, повністю зберегла свою організаційну структуру в закамуфльованому або й відкритому стані. Функціонерно-бюрократичну верхівку не відсунули від влади так, як це трапилося в Чехії, Болгарії. Зрештою, цього не трапилося майже ніде на території колишнього Совєтського Союзу (у деяких випадках російську номенклатуру замінили своєю), не трапилося також в Росії, хоча там були сили (міцніші, як в Україні), що нахвалялися цс зробити.
Номснклатурно-мафійні угруповання, які завжди орієнтуються на партію реальної влади або на партію, що має надію стати владою в недалекому майбутньому, опинилися в комуністично-соціалістичному таборі. Тому, що українського національного комунізму навіть у функціонерно-бюрократичному розумінні (як, наприклад, у Литві, Польщі) ніколи не було, то комуністичні та близькі до них сили виступають у ролі п’ятої колони з позицій російського комунізму і націоналізму, практично за реставрацію панування Росії в Україні, за відродження колоніальних порядків, за відновлення терористичного режиму — і всього іншого, що від віків було пов’язане з російською окупацією України.
Є кілька внутрішніх та зовнішніх причин, чому для російського комунізму, найзлочиннішого явища XX ст., не було влаштовано Нюрнберзький процес:
по-перше, глибокий упадок загальнолюдської моралі, при якому під гаслами псевдолібералізму (псевдолібералізму, бо справжній лібералізм завжди вимагав покарання злочинів влади), закамуфльованого кличами нібито боротьби за права людини, здійснюються найбільші злочини саме проти цих прав людини;
по-друге, захоплення іміджем якоїсь неіснуючої гуманної, демократичної Росії, позбавленої імперіальних та імперіалістичних потягів, здатної навести лад і порядок у себе та, з цілком альтруїстичних міркувань, у відпущеній їй зоні впливу; а тому, що знак рівняння між російським комунізмом та російською ідеєю цілком слушно проставлено вже давно — то як можна ставити Росію, навіть з її людиноненависницькою та імперіалістичною політикою, перед трибуналом;
по-третє, внаслідок кривавого терору російського комунізму, який панував десятиріччями в Україні, ворогові вдалося довести націю до такого упадку суспільної моралі, почуття справедливості, націонапьної гідності, що ця нація не вимагає суду над злочиниями-тсрористами і над їхньою людиноненависницькою та українофобною ідеологією; крім цього, засобами корупції зуміли розкласти ті українські сили, які спершу виступати як, нібито, непримиримі вороги комунізму;
по-четверте, тому, що російський державний антисемітизм не дійшов, все ж таки, до стадії гітлерівського «остаточного вирішення єврейської проблеми», за новий Нюрнберзький процес не виступають дуже впливові сили міжнародного єврейства, можливо, зрештою, щоб не виносити на порядок денний питання про роль частини цієї меншини, тих, що декларували себе «людьми російської культури» і внесли великий вклад у формування комуністичної Росії такою, якою вона була.
Демократія в Україні закінчилася, ще не почавшись. Здається, ця проста формула найкраше відбиває становише, яке склалося. Карикатурна виборча система, зловживання різного гатунку на виборах, намагання різних відгалужень центральної влади за всяку ціну отримати хоча б частину виконавчих функцій (це дає найкрашу можливість використовувати блага корупції), намагання поділити Україну на окремі королівства шляхом використання ідеї пссвдофедералізації, авторитаризм на усіх щаблях влади — це цілком неповна картина української фальшивої демократії. Відсутність конституції держави, гарантій прав людини і, навпаки, повні можливості вільного розвитку мафіозних структур — це обличчя нібито демократичної держави.
Чому Україна не пішла шляхом реальної демократії?
На це склався ряд внутрішніх та зовнішніх причин. До внутрішніх причин я залічив би такі:
1. Не було викорінено (справді викорінено дотла) великих залишків тоталітарного режиму, очолюваного в Україні російськими та проросійськими комуністами; до цих залишків я зараховую також номенклатуру політико-адміністративну, економічну, військову, службу безпеки.
2. Невирішення економічних питань — приватизації, земельної реформи, ринкової економіки, наприклад, або вирішування цих питань в той спосіб, щоб всі користі залишилися й далі в руках номенклатурно-мафійної верхівки різних рівнів.
3. Правозахисної системи, її корумпованість; ілюзорність правових норм і їх неадекватність поняттю справедливості; нерівність громадян України перед законом.
4. Відсутність українських — по суті — збройних сил і органів безпеки, які могли б гарантувати недоторканність української демократії.
5. Дуже низький ідейний рівень керівників усіх рівнів, їх нсфаховість, некомпетентність, низький інтелектуальний рівень, повна відсутність політичної і особистої моралі, що довело до абсолютної корупції, абсолютної безвідповідальності і абсолютної безкарності.
В окрему групу я б залічив внутрішні причини, які лежать у ментальності народу. Це:
1. Низький середній культурно-освітній, політичний, інтелектуальний рівень народу, серед якого ще, як наслідок терору, що панував в Україні понад сім десятків років, існує ірраціональне, але незвичайно міцне почуття майже тваринного страху (ось в що вдалося різним посіпакам перетворити колись найреволюційніший народ Європи). Не вірю в низький рівень національної свідомості навіть у найбільшій глибинці (бо таємне, підкреслюю таємне голосування за незалежність України це довело), але про справжній рівень національної свідомості можна буде говорити лише тоді, коли буде остаточно ліквідовано почуття страху, пов’язане з великими залишками російської комуністичної тоталітарної системи — і, відповідно, усунено ці залишки.
2. Антиінтелектуальний популізм, який дає можливість рватися до влади людям середніх здібностей, що отримують підтримку такої ж середньої маси («ось це свій, такий, як ми» — результат: парламент II складу). Практично всі партії в демагогічному засліпленні дозволяли і дозволяють собі антиінтеліґентські вибрики (знову ж во ім’я бажаної середньості), ігноруючи те, що без високоінтелектуального центру чи центрів незалежна Україна неможлива; замість приєднувати і плекати інтелігенцію — багато зусиль було докладено для того, щоб її відштовхувати, також зі страху перед конкуренцією (ану ж він розумніший від мене!). Зрештою, та антиінтелектуальна течія характерна не лише для України, а й для інших держав світу (Клінтон у США, Валенса в Польщі), однак різниця полягає в тому, що Україна при сучасному стані дозволити собі антиінтелектуалізм не може.
3. Відсутність етично-морального гальма в поведінці — внаслідок цього грабіжництво, злодійство, хабарництво, продажність, алкоголізм, гедонізм, привілейований пріоритет особистого над спільним, загальним, державним, суспільним. Є групи, що мріють про чужий чобіт над Україною і над собою (в жодному випадку, безумовно, не про власний міцний п’ястук), бо за національну зраду і вірну службу окупантові платять, дають привілеї, утримання. Чужий чобіт був вигідний завжди також з іншої причини: давав можливість грати патріота, який скаржиться на неволю України — але й не робить нічого для того, щоб позбутися цієї неволі.
Те, що я згадую про ментальність народу, не є спробою перенести проблему в сферу етнопсихології, але діагностувати ці прояви необхідно для того, щоб знайти стимулятори, каталізатори, здатні змінити спосіб мислення, ліквідувати пасивність та рабськість, повернути національну гідність. А перша передумова зміни ментальності — змінити в Україні, в цілому ряді її регіонів неукраїнську та ворожу всьому українському владу на всіх щаблях на владу українську. Ніде у світі — крім України — немає влади, нелояльної до своєї ж нації. В Україні нелояльна, ворожа українській нації влада панує на значній території держави. Це не парадокс, це злочин перед українською нацією і заперечення будь-якого процесу державотворення.
Тепер про зовнішні перешкоди на шляху України до демократії. Не зупинятимуся на імперіалістичних планах сусідів, які намагатимуться знову окупувати або розчленувати Україну — бо питання це ясне і зрозуміле для всіх, але згадаю, в чому полягає допомога західної демократії Україні для того, щоб вона стала демократичною державою.
Це дві основні ультимативні вимоги:
1. якнайшвидше запровадити ринкові відносини, бо це дасть можливість краще експлуатувати Україну, накинути їй неоколоніальний статус;
2. усунути атомну зброю, бо це вже остаточно зробить Україну безборонною — до самого кінця потенційно безборонною, бо фактично безборонною вона і так є. (І при цьому не говориться якось, шо ці вимоги є грубим втручанням у внутрішні справи держави).
Чого немає серед ультимативних вимог:
усунути від влади російських комуністів та їхніх колаборантів і покарати злочинців проти людства. Такі проблеми західну демократію не цікавлять і не турбують.
Лунають голоси, що народ треба ще лише готувати до демократії. Насправді треба ліквідувати перелічені вже вище (очевидно, цс ще цілком не всі) перешкоди і відчинити настіж ворота до тої неідеальної, але менш-більш нормальної демократії, в умовах якої живе велика частина цивілізованих народів Європи. Хто і що може відкрити ці ворота? Яка ідея та які носії цієї ідеї?
Основна активна державотворча сила в історії — націоналізм. І як би не маскували цю силу, як би її не переназивати, як би її не соромилися, як би не вказували на інших — ось вони націоналісти, насправді націоналізм був тією силою, що творила імперії, національні держави, мобілізувала нації на захист своїх держав, навіть, може, якраз саме тоді, коли вони були побудован на загарбанні та поневоленні інших народів. Особливо гидко і моторошно виглядає сценарій при якому верховоди національних та імперських держав, що тримаються на цьому верху якраз завдяки націоналізмові, який утворив і є підставою захисту власної держави, зневажають і ображають (як націоналістичні) ті угруповання, з якими їм, за певних політичних комбінацій, не по дорозі. І як би милозвучно не ошукували ідеологи, що їхні держави захитаються при допомозі патріотизму, що США обороняє американський спосіб життя, а Швеція — шведську демократію, а Франція — французький республіканський лад, то, коли глибше задуматися (а я прошу задуматися), всі вони захищають власну державу, власну націю во ім’я власного націоналізму. Лицемірити, може, не було варто, але такс лицемірство стало фундаментом багатьох державницьких ідеологій.
А ось є держава, яку хочуть творити без націоналізму, всупереч націоналізмові й в боротьбі з націоналізмом. Такою державою має стати Україна. Може, врешті треба перестати експериментувати над українською нацією, над якою знущалися віками? Може, врешті треба відповісти відверто: чи ми справді будуємо Українську державу з її українською національною ідеєю, з українською нацією як єдиним можливим гарантом незалежності національної держави? Якщо ж продовжувати мурувати державу без української нації, а над українською нацією, то це буде чергова чужа в’язниця, подібна до тих, у яких український народ перебував сторіччями.
Здавалося б, після проголошення незалежності України, формально держави української нації, завдання полягало в тому, щоб пригноблену націю перетворити в державну націю. Це зроблено не було. А лише державна українська нація здатна відкрити українському народові та іншим народам, які заселяють Україну, шлях до демократії такого типу, яким користується більшість європейських держав, у яких панують державні нації — французька, німецька, шведська та інші. Ніхто інший ніколи не відкриє перед українською нацією ворота до нормального життя, якщо цього не зробить сама українська нація. Замість цього, київські ідеологи розробляють тепер ідею української титульної нації, тобто, щоб під українською назвою продовжувалось неукраїнське панування далі. Але відповідальність за всі злочини, які діються і діятимуться в державі, — в очах цілого світу — має нести, зрозуміло, саме українська нація.
Сьогодні Україна зникає, гине, руйнується тому, що — під захистом ідей власного націоналізму — не було знищено дощенту реліктів російської комуністичної тоталітарної системи і спеціально не було опрацьовано схеми поступового переходу і взагалі будь-якого переходу від однієї суспільно-політичної системи до іншої (відомо чому: в мутній воді ловити рибу краше).
Сьогодні в Україні відбувається боротьба російського націоналізму та його колаборантів за Україну. Ставкою в боротьбі є життя української нації і справжня незалежність України.
Становище може спасти лише прихід до влади сильної, розумної і чистої української руки, що дотримуватиметься лінії безумовного захисту незалежності, служіння українській національній ідеї. Така сильна, розумна і чиста рука отримає повну підтримку нації, так як підтримку нації отримала ідея незалежності від того нібито національно несвідомого народу. Іншого порятунку для нації та держави немає. Бо лише така рука може відкрити шлях до національної демократії, зберегти національну Українську державу — результат остаточного етапу багатовікової національно-визвольної боротьби» [Дашкевич Я. Комунізм, демократія, націоналізм: український варіант // Універсум, №11-12, 1994, С.17-19].
В Україні була проголошена демократія, запроваджено зовнішні її атрибути. Але цього виявилось замало. Суспільство не спроможне у стислі строки позбутися тоталітарної свідомості. Загроза авторитарного популізму чи номенклатурної оліґархії не щезла. СИСТЕМА продовжує успішно перетворювати людей на патерналістів. Самої незалежності виявилося недостатньо, щоб радикально поліпшити життя пересічного українця. В Україні продовжує функціонувати дещо видозмінена СИСТЕМА совєтського штибу, яка спромоглася знайти внутрішні резерви, щоб перейти в наступ на демократію.
Ось що з цього приводу думає головний редактор журналу «Політична думка» Олександр Дергачов:
«Основним результатом... суспільно-політичного розвитку стало утворення СИСТЕМИ, яка, по-перше, не здатна на самореформування (демократичну еволюцію) і, по-друге, орієнтована на протидію спробам заохотити чи змусити до реформ. Водночас, суспільство, громадяни виявились нездатними домогтися реального впливу на владу, змінити політичну практику, захистити свої політичні і громадянські права».
На думку німецького політолога Александра Отта (лютий 2004 року), в Україні вдалося встановити так звану «керовану» демократію, яка являє собою авторитарну систему нового зразка і не має нічого спільного зі справжньою демократією.
СИСТЕМА зробила все можливе, щоб не дати викинути себе з історії України (йдеться про період з 1920 року по 1991-й). Були пущені в хід усі можливі засоби, аби змусити українців забути про існування IV Універсалу, проголошеного 22 січня 1918 року. Застосувавши найрізноманітніші важелі впливу (досить лише згадати перманентну інформаційну агресію з боку Росії), СИСТЕМІ вдалося перешкодити відновленню національного державного будівництва, розпочатого в добу УНР. Зрештою, цього й слід було чекати: Україна – надто велика ставка в геополітичній грі.
Для прибалтів мить історії зупинилась між 1940 і 1991 роком – естонці, латиші й литовці надто добре усвідомлювали тяглість такого поняття, як незалежність (хай і тривалістю лише в два десятиліття).
Естонці, латиші й литовці швидко зрозуміли, що «пєрєстройка сістєми» не для них. І вчасно, 1990 року, зістрибнули з горбачовського потяга. Для прибалтів шляхи розійшлися у той день, коли М.Горбачов проголосив імперську політику «пєрєстройкі». «Пєрєстройка», якою диригують з метрополії, для естонців, латишів і литовців закінчилася. Вони вийшли на шлях своєї перебудови. Прибалти СИСТЕМУ не простили. Не вибачили їй незчисленні злодіяння. Естонці, латиші й литовці швидко зрозуміли, що «пєрєстройка сістєми» не для них.
Українці вкотре дозволили одурити себе. СИСТЕМА в Україні так і не була знищена, коли для цього був винятково сприятливий момент на початку 90-х минулого століття.
«СИСТЕМА виявилася набагато розумнішою та морально сильнішою за національно-демократичну опозицію. Більшість протестуючих задовольнились проголошенням незалежності колгоспу «Україна» та отриманням таких подарунків, як державна мова, синьо-жовтий прапор та гімн Чубинського, які виконують функції ялинкових прикрас. Хтось отримав державну посаду, хтось – орден, хтось політичну реабілітацію, когось просто послали послом на дипломатичну роботу. І націонал-патріоти розслабились, а СИСТЕМА продовжує жити і паразитувати на тілі українського народу. Для неї зовнішні атрибути не мають ніякого значення» [Андрій Юсов].
У той час, коли наївно-романтичні націонал-демократи в ейфорії проголошеного суверенітету тішилися появою синьо-жовтого прапора над Верховною Радою і умлівали при перших звуках Гімну «Ще не вмерла...», досвідчена КПСС оперативно призначала бізнесменів, банкірів, дипломатів, відповідальних працівників державних установ з числа партійно-комсомольської номенклатури. СИСТЕМА продумано (часом приховано, а іноді цілком відкрито) почала (і продовжує це успішно робити) розчищати дорогу черні у владні структури.
Сумні для української націонал-демократії висліди не примусили чекати надто довго: майже суцільні програші в політиці, економіці, науці, культурі не забарилися... Демократично налаштованій частині українського суспільства так і не вдалося висунути зі своїх лав загальнонаціонального лідера. Тих же, хто так чи інакше міг претендувати на роль провідника або ж просто заважав, СИСТЕМА різними способами і в різний час усувала — Вадима Гетьмана, Михайла Бойчишина, В’ячеслава Чорновола, Вадима Бойка, генерала Василя Саніна, Анатолія Єрмака (активного учасника депутатського об’єднання «Антимафія»), Романа Рапія (народного депутата першого та другого скликань), Олександра Веселовського (голову українського державного «Ощадного банку» — людину «команди Гетьмана»), Юрія Оробця (народного депутата від фракції «Наша Україна»), Михайла Сироту (лідера Трудової партії України), Василя Червонія (народного депутата України чотирьох скликань)...
Досі непроясненою є автокатастрофа на обухівському шосе, в яку потрапив Євген Марчук. Трагічно закінчилися автоаварії для Романа Ліщинського — професійного дипломата, канадійського громадянина, директора Центру інформації та документації НАТО в Україні, для народного депутата Сергія Драгомирецького, який з трибуни Верховної Ради вимагав з’ясувати правдивість відомостей щодо матеріальної підтримки урядовими структурами і підприємствами Російської Федерації окремих заходів передвиборчої кампанії претендента на посаду Президента України Леоніда Кучми, для Валерія Малева, який відав експортом зброї, для журналіста Олександра Кривенка…
СИСТЕМА зробила все можливе, щоб перешкодити генералові Костянтину Морозову стати популярним політиком. Її не на жарт лякав авторитет екс-міністра оборони. А вбивство Георгія Ґонґадзе...
Один за одним несподівано йдуть з життя сповнені небуденних задумів уже загальновизнані лідери, громадські діячі, відомі не лише у Львові, а й в Україні — міський голова Богдан Котик, поет Ростислав Братунь, професори Георгій Бачинський і Володимир Лебединець...
Цю драму українського проводу влучно відтворив Юрій Рибчинський на сторінках «Літературної України» 9 січня 2003 року в поемі «Поїзд»:

Правда, кривда…
Фіфті-фіфті,
Вісім пострілів у ліфті,
Ліфт і в ньому у знемозі
Мертвий Гетьман на підлозі,
Кров’ю гетьманською повен.
Ліфт летить на сьомий поверх,
Ліфт летить на сьоме небо,
Зупинити його треба!

Але хто його зупинить –
Ліфт з розряду гільйотини?
Боже, Боже, Боже,
Хто реєстр убитих множить?
Я чекаю день твій судний…
Бойко… Гетьман…
Хто наступний?

Чую, котиться луна:
Вбили! Вбили Гаркуна!
Почорніло сонця коло,
Вбили, вбили Чорновола!

В голові, як цвях питання:
Хто замовник полювання?
Хто вбиває поодинці
Всіх найкращих українців?

З аморальних «орлів» без честі й совісті були сформовані силові структури, які безкарно демонстрували патологічну антиукраїнськість під час похорону патріарха Володимира, під час березневих подій у Києві 2000 року, в Донецьку і Мукачеві 2004-го…
Про стосунки представників так званих силових структур і пересічних громадян, про взаємини між судовою системою і народом написано й сказано предостатньо. Критичного і викривального. Однак СИСТЕМА залишається непорушною…
Ще одним підтвердженням сказаного є свідчення професора Степана Трохимчука: «За підрахунками українського Меморіалу, за роки незалежності підступно було знищено майже 3000 українських патріотів та бізнесменів з переважно українськими прізвищами».
В Україні «створена СИСТЕМА кругової поруки, яка працює за принципом «не здавати своїх». В цій СИСТЕМІ – всі заложники!», – констатує народний депутат України Григорій Омельченко.
«Який сенс домагатися правди в СИСТЕМІ, яка повністю підконтрольна злочинній владі?» (З інтерв’ю Олександра Жира, колишнього депутата Верховної Ради, підполковника СБУ, інтернет-газеті «Українська правда» 14.07.2002. Олександр Жир: «Найпевніше, в понеділок я напишу рапорт про звільнення з СБУ». http://www/pravda.com.ua/?20714-1-print).
СИСТЕМА усіма можливими методами й засобами заважає процесові перетворення населення в народ, всіляко перешкоджає процесові самоідентифікації, робить все можливе, аби українці не відчули себе політичною спільнотою. Заважає будівництву власне УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, перешкоджає налагодженню питомо українського державного механізму.
СИСТЕМА не лише панічно боїться відчуження, сепарації України від Росії, а просто скаженіє від усвідомлення реальності перспективи цілковитого суверенітету України. Саме через це СИСТЕМА (читай: Кремль) так ненавиділа і ненавидить Віктора Ющенка навіть за його несміливі, вкрай суперечливі спроби відтяти васально-рабську, колоніальну пуповину, що все ще єднає колишню метрополію з екс-колонією.
Владімір Путін не втомлюєтьсяся повторювати: «Ми розвалили велику державу», «Ми були слабкими, а слабкості не прощають», «Ми закрутимо гайки так, що полетять голови»…
Слова російського президента не розходяться з ділом. У державі, яка вперто набивається Україні в друзі, офіційно проголошено курс на кардинальну перебудову системи державної влади – на ще більше згортання демократії, зміну виборчої системи, перехід від федералізму до унітарності, збільшення військового бюджету, право завдавати превентивні удари по терористичних угрупованнях у будь-якій точці планети… Повним ходом формується модернізована СИСТЕМА-2, яка прагне поглинути Україну.
У грудні 2003 року, в третю річницю акції «України без Кучми», думками про СИСТЕМУ, що порядкує в Україні, поділився громадський діяч, правозахисник Володимир Чемерис. На наш погляд, ці міркування досі залишаються актуальними:
«Соціальні Системи народжуються й помирають. Це – такий самий закон природи, як і закон ентропії. Коли суспільні відносини потребують змін, не існує жодної сили, яка б ці зміни могла зупинити. Ці зміни стануться якщо не через вибори, то через «оксамитову» революцію. Зрештою, через збройне повстання або будь-яким іншим шляхом, але вони стануться. Зміни можна затримати, сфальсифікувавши вибори, розігнавши демонстрацію чи потопивши повстання в крові. Можна затримати, але не можливо зупинити. <…> Україна розпочала раніше за Грузію, але у підсумку відстає на шляху змін: ми й досі не змогли повалити режим. Найреальніше це було зробити під час УБК — у 2000-01. То був громадянський етап української Революції, коли громадяни, яких політична еліта (і правляча, й опозиційна) називала з відтінком зневаг «вулиця», без посередництва політичних партій ставила владі свої вимоги. Йшлося тоді не тільки й не стільки про усунення Кучми, йшлося про зміну Системи. Цю вимогу не могла сформулювати опозиція політична <…>. Її вимога – усунення Кучми і обрання замість нього іншого. Вимогу зміни Системи могла сформулювати й сформулювала саме «вулиця» – громадянська опозиція. «Вулиця» сказала: «Україна без Кучми», — але не сказала: із ким, бо вимоги її були значно глибші. У цьому була її сила. Але це не могло сподобатись опозиції політичній, передусім тим із неї, хто хотів би скористатися всією повнотою президентських повноважень в інтересах своїх та свого оточення. <…> Після ймовірного приходу до влади у 2004-му політична опозиція не змінить Системи. Тим паче марно сподіватися змін, якщо переможе провладний кандидат. Буду радий, якщо помилюся, але немає жодних підстав сподіватися на інше. В обох випадках зміною влади скористаються лише деякі фінансово-політичні групи. Громадянський рух, рух за зміну Системи сьогодні надто слабий, щоб добитися свого. У той же час сильне й активне громадянське суспільство – це єдине, що може запобігти повторенню найбільш одіозних рецидивів кучмізму у майбутньому. <…> Мені ж здається, що більш чесним було б говорити всю правду одразу і працювати не на зміну президента, а на зміну Системи, в тому числі і на зміну системи політичної, ще до виборів 2004-го. <…> Громадянське суспільство потребує згуртування й дії. Дії більш значущої для України та її громадян, ніж участь у передвиборчій кампанії одного з кандидатів, скільки би ця участь не приносила дивідендів фінансових, кар’єрних та організаційних. Участь в іграх Системи всмоктує в Систему, робить тебе її рабом. Точно так, як ліричного героя «Готелю Каліфорнія»: «You can check out any time you like but you can never leave». Альтернативою цьому може бути лише Велика Відмова. Відмова від цінностей і правил гри Системи. <…> Після грандіозного громадянського піднесення кінця 80-х – початку 90-х у суспільному житті України настав штиль «Втеча від свободи» — так, напевне, сказав би Еріх Фром, якби характеризував ситуацію в Україні останніх десяти років».
Віктор Приходько — видатний український громадський і культурний діяч, за фахом правник, міністр юстиції в уряді Директорії, у 1922-23 рр. обіймав посаду товариша міністра УНР — 1928 року переклав і видав уЛьвові книжку американського промисловця Герберта Кассона «Тайни успіху в інтересах», написавши до неї ґрунтовну передмову «До повної нації».
Актуальність її стосовно оцінки українського менталітету, особливо у ставленні до проблем економіки, не втратила свого значення й дотепер. Більшість його характеристик, даних українцям, часом іронічних аж до сарказму, а радше сумних і невеселих з огляду на історію українського народу, безпомильно влучає у ціль. Вони через десятиліття мовби застерігають нас від необачних кроків і водночас закликають заповзятливо братися до діла, до бізнесу, щоб постала суверенна, економічно сильна Українська держава. Ось що констатує Віктор Приходько:
«Неповна нація» – так дуже влучно характеризує стан української нації публіцист М. Шаповал. Нація хліборобів, робітників і тонкої плівки української інтелігенції пролетаріяту. Нація, якої вищі соціяльні функції — торговля і промисл, а значить і багатства і техніка й увесь фінансово-економічний апарат — у чужих руках. У чужих і — здебільша — ворожих.
Наслідки ж цього: в минулому — упадок української державности; в майбутньому — за попереднього стану — неможливість збудувати державу. Бо — скажемо словами М. Шаповала — дійсне визволення нації виявляється у створенні окремого суспільства, зі своїм господарством, культурою й державою. Держава без суспільства в нас була (1917—1919 рр.), і вона завалилася під подувом першого вітру. Для повалення української 40-міліонової держави ворогові досить було мати один корпус війська.
Отже, нам треба не тільки політичної боротьби, але й суспільного будівництва. Політичну боротьбу, в ім’я створення української влади, ми мусимо вести безупинно, невгаваючи... Але одночасно із цією боротьбою треба вести суспільно-визвольну роботу. виконувати нашу господарську й культурну програму.
Ось коротко, але вичерпуюче закреслена «програма українського визволення». Програма, якої не може не поділити кожний думаючий український громадянин. <…>
Завдання сучасного покоління української нації та її провідних кіл поставитися з найбільшою свідомістю і з найбільшим розумінням до того процесу, що переходить перед їх очима. Цей же процес полягає в тому, що життя нестримно, стихійно вертається, мусить вертатись до свого нормального стану, в свої береги, а тому воно вимагає відбудови сільського господарства, торгу і промислу. Воно не задовольняється тим, що тероризований «продподатками» селянин подряпає два морги землі і забере та сховає під землю своє «мінімум екзистенції». Воно вимагає культурного господарства і повного розвитку всіх його галузей; воно вимагає відбудови фабрик, майстерень, розвитку торгу, товарообміну, кредиту; йому необхідна відбудова міст, залізниць, шляхів. І ось завдання моменту: всі ці порожні місця мусить заняти українська нація. Це їй належить по праву, це вона мусить зробити з обов’язку. З обов’язку державного, з обов’язку нації, що почала думати державно і яка розуміє, що хто не держить у своїх руках головних нервів суспільного життя, гой не може мати в своїх руках і держави.
«Порожні місця» — це може викликати у декого іронічну усмішку: «Пізно, мовляв, уже всі місця заняті, лише не нами; почитайте газети». І певна частина правди в цьому є: ріжні місця на Україні гарячково розбираються і обсаджуються. Розбираються не тільки місцевим, хоч здебільшого національно чужим капіталом, але обсаджуються попросту закордонним капіталом.
І ось ця обставина якраз мусить бути для нас особливо грізним memento! Якраз усі ті українські національні сили, що тепер є на Україні, повинні реально подивитися на ситуацію і почати реально працювати, займаючи свідомо, пляиово і поступово все, що можна обняти.
Як ми тепер на власні очі бачимо, держава — це не є лише право: співати національний гімн і тягати по вулицях cвій прапор. Держава — це річ надзвичайно реальна і прозаїчна. Вона вимагає хліба, краму, грошей, мяса, вояцьких шинель, власної фабрики гармат і набоїв; вона вимагає праці і то продуктивної праці. Вона потребує скажених видатків, але разом із тим рішуче наказує, щоби вони покривалися реальними прибутками. Вона не терпить злиднів і вимагає загального добробуту.
І ми на власні очі бачимо, як старі й новопосталі держави крутяться, наче муха в окропі; б’ються на всі боки і смерть їм в очі заглядає виключно через те, що вони — одні не можуть, інші не вміють — задовольнити саме оцих грубих, прозаїчних вимог Молоха-держави. <…>
Україна, чи пак Українська держава, дійсно потребує своєї інтелігенції, але, ми сказали б, тут справа йде не про скількість, а про якість. Україна, як держава, потребує кількох політиків небуденного розуму та по десятку дійсно видатних адміністраторів, генералів, фінансистів та економістів. Щодо рядової інтелігенції, то, як показав досвід, її відразу ж не забракло. Друга річ, що може ряди «української» інтелігенції автоматично поповнилися «общеруською» інтелігенцією, яка більше або менше щиро українізувалася і що ряди цієї інтелігенції треба би переглянути під оглядом національно-політичним і фаховим. Але фактом є, що уже навіть міністерські апарати при Центральній Раді були аж занадто розгалужені і що уже навіть тоді не могли помістити всіх, що бажали там працювати. Мусимо здати собі справу з того, що невдовзі можемо зустрінутися з фактом гіперпродукції української інтелігенції, річ ясна, не тої, рядової, з загальною освітою, що властиво не маючи ніякого певного фаху і знання, може без кінця заповнювати собою всі можливі й неможливі департаменти й «бюра», аби лише там стало стільців. <…> Інтелі­генція Україні потрібна, надзвичайно потрібна, але ж не урядовці, де «чиновництво», не старші й молодші діловоди й канцеляристи ріжних ранг, але інтелігенція фахова і творча, що не тільки не. витягала би руки до державної скарбниці, а навпаки, саматворила би осередки праці і джерела прибутку, живучи сама й даючи змогу жити також ще й іншим. З цього погляду наша національно-державна програма і наш моральний обовязок перед молодим поколінням — це крутий поворот від схолястики і клясицизму в бік професійної освіти.
Отже, все це справи ніби ясні, зрозумілі її беззаперечні. Але не у нас, не серед нашого громадянства! <…> Боже мій, скільки ми втратили виключно через відсутність серед української інтелігенції людей практичних, ознайомлених із торговлею, що мали би колись якісь свої власні «інтереси» і вели би їх. Свого часу Українська Народна Республіка вислала за кордон добрий десяток місій та комісій для закупна краму, але фактично, здається, ні одна з них не прислала на Україну ні фунта мила, ні аршина матерії. Дивно сказати, але ми виявилися безсилими супроти тифозної воші, що знищила дві українські армії і тим вирішила долю Самостійної України! Колись історики розкажуть, як відпоручники уряду в 1919 році три місяці вибиралися за кордон за ліками на тиф, і так-таки через бюрократичну тяганину не вибралися! Ми ж хочемо лише зазначити, наскільки бюрократично-чиновницьке виховання і успосібления нашої інтелігенції, з одного боку, і відсутність своїх людей «інтересу» — і заразом українських патріотів, уємно відбивалися на державних справах.
Відбилася на державних справах, відбивалася, відбивається і буде відбиватися на справі створення «повного суспільства», «повної нації». Маємо «російських чиновників», дуже чесних, «дуже порядних», «во всєх отношеніях пріятних», а ще частіше тупих, безмежно обмежених та по міщанському дрібних і заздрісних. Натомісць не маємо людей творчої ініціятиви, широкого погляду, сміливого руху, високої інтелігенції і справжнього джентльменства. <...> Довкруж усякого живого діла ми натворимо зараз безліч ріжних комісій, правлінь, контрольних та надзірних рад й иншої бюрової всячини. До справи прийдуть «російські чиновники», підведуть живе діло і живого чоловіка під один шнурок, зв’яжуть з усіх боків, обставлять формальностями, встановлять сім інстанцій незугарної контролі, а потім...».
Мав рацію Віктор Приходько. Як у воду дивився...
«Російський капітал майже повністю поглинає алюмінієву галузь України. Миколаївський глиноземний завод та Запорізький алюмінієвий комбінат контролюються фірмою «Русал». Вона вважається близькою до влади РФ, що створює не лише економічні, але й політичні ризики. Російський бізнес також закріплюється у гірничодобувній промисловості. Він приватизує найбільше підприємство України з виробництва залізорудного концентрату Інгулецький ГЗК, а також встановлює контроль над компаніями з видобутку флюсодоломітної та вогнетривкої продукції. Крім того, саме російський капітал через українських представників контролює видобуток і виробництво титану. Російський бізнес проникає на найбільші об'єкти українського транспортного машинобудування. Він встановлює контроль над виробником автобусів – Львівським автобусним заводом, над єдиним підприємством з випуску вантажних машин – КрАЗом, а також над найбільшим виробником шин – компанією «Росава» [Андрій Калиновський].
11 березня 2011 року, в ефірі телеканалу ТВі під час програми «Вечір з Миколою Княжицьким» заступник глави Адміністрації Президента України Ганна Герман визнала, що україномовні громадяни не мають фінансового впливу в країні, без якого важко впливати на політику: «Багаті люди — в основному російськомовні, й велика частина громадян України, українців за ментальністю, небагаті люди. Це спадщина політики перших українських лідерів. У той час, як В’ячеслав Чорновіл водив нас на мітинги, де ми співали «Ой у лузі червона калина», комсомольські функціонери захоплювали банки, приватизували заводи, тепер вони багаті люди, вони впливові, вони можуть диктувати моду».
Помовчимо?
Перефразовуючи всесвітньо відомого кібернентика У. Ешбі, можна сформулювати питання: хто несе відповідальність за те, чому в Україні нормально не функціонують механізми стабілізації і адаптації, не діє канал зворотного зв’язку? Хто має ввімкнути ці механізми: президент, уряд парламент чи народ, на класичну мудрість якого дуже люблять посилатися «ліві» і «праві»?
Позитивне розв’язання проблеми – нагальна, цілковита ліквідація СИСТЕМИ. Образно кажучи, карфаген авторитаризму українського зразка має бути зруйнований остаточно і безповоротно. Не знищивши дракона-чудища, приречемо себе на забуття. Як нації і держави. На планеті Земля.

Олег К. РОМАНЧУК,
шеф-редактор журналу «Універсум», член виконкому ЛОО СОУ.

Переглядів: 1214 | Додав: захарченко | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук

Цікаве в мережі



Архів записів
Друзі сайту

Copyright www.ternsou.at.ua © 2017