ГоловнаМій профільРеєстраціяВихідВхід Четвер
21.09.2017
00:56
Ви увійшли як Гість
Група "Гости"Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 77
Теги
Фотоальбом НГУ
Україна. Друга світова.
Форма входу
  
Головна » 2010 » Серпень » 29 » Віктор Рог: «Ворог не просто біля воріт, а вже біля серця України»
20:42
Віктор Рог: «Ворог не просто біля воріт, а вже біля серця України»
Віктор Рог: «Ворог не просто біля воріт, а вже біля серця України»

Розмовляла Оксана ПРОЦЮК «Галичина»

Антологія українського націоналізму», перший том якої було в середині червня презентовано в Івано-Франківську, користується достатнім попитом серед національно свідомих українців і недавно її було видрукувано додатковим тиражем. Це й стало причиною до продовження червневої розмови з упорядником «Антології...» громадським діячем, політиком і журналістом Віктором Рогом про український націоналізм і наші державні проблеми.

Перевидання «Антології...» свідчить, що націоналізм сьогодні актуальний?

— Як ніколи! Є безліч аргументів. Ми відвідуємо регіони України, і скрізь я чую запитання про актуальність націоналізму. Люди цікавляться. Яскравим свідченням тому є необхідність перевидання «Антології українського націоналізму». Ми це зробили. Мене вже буквально «затероризували» читачі з приводу другого тому. Готую на осінь. Обов’язково відвідаємо з презентацією Прикарпаття.

- Україну, за яку боролися наші попередники, ми ще не здобули — приблизно так часто-густо говорять у патріотичних колах. Нині, очевидно, мало підстав для оптимізму в боротьбі за українську справу. Що ти думаєш з цього приводу як громадський діяч, політик і журналіст?

— Я згідний з цим твердженням, але лише в тому аспекті, що наші попередники таки боролися за Україну. А в чому ж полягає «боротьба» тих, які не здобули? Є об’єктивний закон для кожної нації: скільки жертвуєш — стільки отримуєш. А хтось наївно вважає, що банальним вкиданням папірця у скриньку, хай навіть виборчу, можна щось змінити? Чи віршами і флеш-мобами з розмаїттям партійних прапорів, яких деколи більше, ніж учасників, розбудуємо Україну? Потім прапори здаємо «бригадирові», на отримані 20 гривень купуємо горілки і згадуємо, ох як же ж ми славно поборолися за Україну. Чи не так?

Пригадую епізод із довженківського фільму «Щорс». Більшовики обступили Київ, збирається Директорія і вирішує, що робити. Один з учасників наради глибокодумно заявляє: «А нехай у всіх церквах бамкають дзвони і люди ходять без шапок. Це буде так урочисто...»

Сьогодні, коли наші розсварені демократи, ще вчора пихаті чиновники, проголосили себе опозицією, які їхні дії? Державність справді в небезпеці, ворог не просто біля воріт, а вже біля серця України. Яка адекватна реакція? І далі створюватимемо комітети, а далі проведемо наради, потім ще наради, потім ще... і будемо чіпляти синьо-жовті стрічечки, щоб бачили, що українці ще є... Аж доки влада не заборонить їх виготовляти...

«Малоросійство — це не політика, не тактика, це тотальна і апріорна капітуляція ще перед боєм», — казав Євген Маланюк. Хто імітує боротьбу або бореться впівсили — ніколи не переможе. Для тих же, хто справді бореться, завжди є підстави для оптимізму. Історія, в тому числі і наша, це неодноразово підтверджувала.

- Іноді ти називаєш себе східняком-бандерівцем. Це твоє особисте внутрішнє відчуття чи в такий спосіб прагнеш продемонструвати відсутність межі між сходом і заходом?

— Я нічого не намагаюся продемонструвати. Є, який є. Недавно, перебуваючи в Канаді, мав розмови з молодшим поколінням українців. «Чому ви вважаєте себе бандерівцями?» «Бо в нас дідо був бандерівцем»... Думаю, такий аргумент є характерним і для Галичини. А ми, східняки, якщо до цього приходимо, то приходимо особисто, усвідомлено. Ми розуміємо свою особисту відповідальність, для мене це слово є ключовим в означенні характеристики бандерівця. Ну й умови життя і діяльності у нас дещо інші, ніж, скажімо, у «філіжанково-колєжанковому» Львові.

В одному з інтерв’ю ми говорили з тобою про те, що жодного розколу в Україні немає, а існує він хіба що в риториці окремих політиків. Але багато змінилося з того часу. Що допомогло б, Вікторе, на твою думку, українцям у нинішніх суспільно-політичних умовах відчути себе єдиною нацією?

— На цю тему я можу говорити фахово, оскільки об’їздив з акціями всі області України, а в деяких регіонах, у тому числі й на Івано-Франківщині, — всі райони. Проблема справді є. і вона в тому, що довший час активно, цілеспрямовано працюють зовнішні чинники і «п’ята колона» над розколом України. Про це відверто заявляють впливові московські політики, наприклад, Жириновський, Дугін... Цю роботу активно здійснюють і «наші» діячі — Бузина, Табачник, Болдирєв... Поплатна робота.

У нас намагаються нищити все, що об’єднує. Віра? Нате вам 100 церков, сект і конфесій. Мова? Отримуйте «двуязичіє». Держава? Майте 300 партій і партійок. Історія? Отримуйте її трактування від Табачника і Бузини. Якщо українці в чомусь і передова нація, то це насамперед у терпінні. Такого терпіння не має жоден інший народ. Хоч до «Книги рекордів Гіннесса» подавай. Стовідсотково виграємо.

Відчути себе єдиними допомагають спільна мета, спільний шлях і спільна перспектива. Це є великий труд. Але, як у нас кажуть, жнива великі, а женців обмаль.

Упродовж останніх років ти працюєш редактором всеукраїнського патріотичного тижневика «Шлях перемоги». Чи відчував коли-небудь колектив газети тиск на свободу слова, особливо з приходом нової влади, про що так часто нині говорять?

— Бувало всяке. Особливо великий тиск відчувався в останні часи правління Кучми. Сьогодні ж дошкуляють більше матеріальні проблеми, які, знову ж таки, значною мірою пов’язані з приходом нової влади. Що буде далі? Побачимо.

- Яким є твоє розуміння національної ідеї?

— Це дуже складно і водночас дуже просто. На мою думку, національна ідея полягає в тому, щоб стати кращими і щоб стало краще. Але краще не стане, якщо ми кращими не станемо! Працьовитішими, освіченішими, гоноровішими, солідарнішими, мудрішими, шляхетнішими, сміливішими. «Моя нація, моя Україна мають стати кращими. Я почну з себе, зі свого оточення і зроблю все для осягнення цього шляху» — таке має бути кредо українця. Хоча національна ідея має коріння в далекому минулому, проте крона, вершина завжди тягнеться вгору, в неосяжну перспективу.

- Чи міг би ти коротко донести до читача, в чому полягає перевага українського націоналізму над іншими ідеологіями, скажімо, лібералізмом, соціалізмом?

— Соціалізм, лібералізм та подібні до цього теорії є вигадкою людей. Націоналізм — від Бога. Національність дана людині Господом, всі ж інші «ізми» — від лукавого. Що може бути природніше й шляхетніше, ніж любов до рідного краю, власного роду і, природно, — ненависть до його ворогів. Націоналізм — це ідея власновладства нації на власній землі, ідея захисту і процвітання свого народу. Зрештою, націоналізм — це здоровий глузд нації, її воля до життя і розвитку. Є нація — є націоналізм.

На презентації «Антології українського націоналізму» в Харкові один журналіст ви­словив міркування, що націоналізм — це провокаційна ідеологія. Я відповів, що ніж — це також провокативний інструмент. Ним можна намастити масло на хліб, а можна у спину ввігнати. А якщо говорити про провокаційну ідеологію, то візьмімо соціалізм: чи то російський — Сталіна, чи то німецький — Гітлера, чи то камбоджійський — Пол Пота... Коментарі потрібні?

- Вікторе, чомусь так склалося, що образ сучасного українського націоналіста не є особливо привабливим для молоді. Скажімо, націоналісти не роз’їжджають на «крутих» «BMW» чи «Bentley», натоміть патетично повторюють одне і те ж саме про героїв української минувшини, оплакують історичні поразки та постійними наріканнями нерідко навіть й обридають. Можливо, час щось змінювати, ставати прагматичнішими, дієвішими, вміти бути модними, позбутися своєрідної некрофілії і жити сьогоденням?

— З подивом відкрив для себе образ такого «націоналіста» в Галичині. Весь у значках, пов’язках, шевронах, крикливець з прапором і стандартним набором гасел на зразок «Смерть ворогам!», як правило, неохайно вдягнений і малоосвічений. Для мене після Сумщини це було вкрай неприємне відкриття.

20 років тому ми створили Спілку української молоді «Сумщина». Нам було по 18—20 років. Сьогодні серед тодішніх за­сновників Спілки є успішні керівники підприємств, депутати, серйозні науковці, навіть роз’їжджають на «крутих» «BMW», є успішними людьми. В Сумах націоналістом бути модно, хоча, на відміну від Галичини, невигідно, неприбутково.

Результат залежить від якості матеріалу і майстерності творця.

- Пересічному українцеві важко повірити націоналістам, адже ви ніяк не можете об’єднатися. Ба більше, останнім часом складається враження, що одностайність українських націоналістів — це майже утопія, адже всі намагання завершуються в кращому разі деклараціями. Яким бачиш вихід?

— Чекав цього запитання. Скажу відверто, я не бачу проблеми. Так, існує кілька пар­тій, які декларують себе націоналістичними, є ОУН, є громадські організації. Всі мають виконувати свої функції. Щодо політичних пар­тій, то хай об’єднуються, але, як свідчить до­свід, це сізіфова праця. Нехай проводять конгреси, форуми, оприлюднюють декларації, а що ще вони вміють робити? Щодо громадських організацій, то як ти уявляєш, скажімо, доцільність об’єднання Братства ОУН—УПА і Молодіжного націоналістичного конгресу?

Як на мене, проблема не в роз’єднаності, проблема в бездіяльності, безвідповідальності та безрезультативності. Також бачу проблему в тому, що деякі ділки, прорахувавши рейтинговість націоналістичної ідеї та авторитет ОУН—УПА в певному регіоні, спекулюють поняттям націоналізму, дискредитують його своїми справами. Ми з тобою працювали на виборах у 2006 році на Прикарпатті. Тоді всі, хто тут ішов на вибори, декларували себе націоналістами, принаймні «глибоко в душі» і «в доброму розумінні слова». А коли дійшло до необхідності принципової постави... З цим треба боротися.

- Ще 18-річним ти прилучився до боротьби за українську справу. Що означає для тебе нині — у 40 років — бути українцем?

— У 40 років усе відчуваєш і розумієш по-іншому, ніж у 18. І це природно. Це значною мірою межовий вік. Багато ще попереду, але є вже й що оцінити. За минулим не жалкую, а в майбутнє вірю. А бути українцем — нести відповідальність. Знову ж згадую свою подорож до Канади, США. Мав багато зустрічей з діаспорою, з тамтешніми політиками. Почув масу звинувачень: «А чому у вас, в Україні...?». Я не депутат, не міністр, не політик, не чиновник, але мусив відповідати за те, що діється у владі. Бо я українець. Коли перемагає наша збірна, ми всі тішимося і відчуваємо причетність, а коли є проблема, то ми відгороджуємось. «Моя хата скраю...» — це неправильно. Кожен, тут, зараз. Усе.

- Чи є у тебе якась творча мрія, наприклад, щоб твої книги «Антологія українського націоналізму» чи «Українофобія...» стали українськими бестселерами?

— Мої книги не залежуються на полицях. Деякі пережили кілька видань, зокрема й «Українофобія...», друге видання «Антології...» щойно вийшло з друку. Мрію про те, щоби вони впливали на свідомість і мобілізували до дії. Є книги розважальні, є розкладницькі, деморалізуючі, є банальне графоманство. Мої ж праці мають мобілізувати, організовувати, спрямовувати.

А от щодо «Українофобії...», то мрія мого життя — щоби і книжка, і явище, і його носії стали предметом зацікавлення не широкого кола читачів, а лише вузького прошарку істориків — археологів. За це й змагаю.

- У тебе підростає донечка. Чи побажав би ти їй піти своїм шляхом, тобто послідовно й, скажу без перебільшення, альтруїстично працювати для блага української справи?

— Так. І не лише бажаю, а й роблю для її виховання в цьому плані все можливе. Переконаний, що ми — це досягнення наших батьків, а наша заслуга, честь чи ганьба — наші діти. Не хвались, хто твій батько, а хвались, хто твій син.

Не нажив статків, але маю несказанне почуття задоволення від особистої причетності до великої справи. Коли я починав, мене не розуміли часто навіть близькі і рідні. Сьогодні я не маю кращих за них союзників. А найкращі і найвірніші друзі, яких набув, — побратими по боротьбі. Я маю вірних друзів, однодумців в усіх куточках України та далеко за її межами. Відчуття задоволення від робленого і зробленого, незламна віра в правоту справи, побратими в усьому світі, розуміння і підтримка родини. Що ще треба людині для щастя. Так, я би побажав доньці такої долі.

Переглядів: 1037 | Додав: bgd | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук

Цікаве в мережі



Архів записів
Друзі сайту

Copyright www.ternsou.at.ua © 2017