Характерною ознакою комуністичної тоталітарної системи було довічне правління вождя, і тільки його смерть відкривала дорогу до олімпу влади його наступнику – тому, кого обирало Політбюро.
   Початок 1980-х років – особливий період в історіїї СРСР: смерть косила "ідейно безсмертних” генсеків одного за одним (Брежнєв,  Андропов, Черненко), а "розвинутий” соціалізм не став комуністичним раєм, як планували у 1960-х роках. Навпаки, "розвинутий” соціалізм не витримав тягару і темпів змагань із "загниваючим” капіталізмом, сам опинився у стадії глибокої загальної кризи. Особливо гостро відчувалась нестача продуктів харчування та товарів широкого вжитку.
   Останніх 15 літ свого існування Радянський Союз щороку закуповував у США та Канади по 35-40 млн. тон зерна, для чого експортував сотні млн.тон нафти і сотні млрд. кубометрів газу.
Все   пізнається в порівнянні.
   1985 рік виявився переломним роком: омолоджене Політбюро обирає генсеком молодого прагматика Михайла Горбачова, який усвідомив сам і зумів переконати більшість членів Політбюро в об’єктивній необхідності таких змін у політиці, економіці і партійному житті, щоби не міняючи основ і суті існуючої системи, придати ій цивілізоване (людське) обличчя. Цей процес назвали "Перебудовою”.
   Було піднято (на дозволену висоту) "залізну завісу”: лібералізували порядок в’їзду і виїзду за кордон, перестали глушити передачі західних радіостанцій. Дарували права: свободи слова та преси, боротьби з бюрократією в партійних органах та органах влади, демократичних виборів, критики і гласності.
   1989 рік став роком початку краху комуністичної системи. Процес перебудови пішов так швидко і глибоко, що вийшов з-під контролю її організаторів.
   Завнавши колосальних втрат, під тиском санкцій Заходу та протестів народу, СРСР виводить свої війська з Афганістану.
   Компартія зазнає дошкульної поразки на виборах до Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР та місцевих органів влади. В лавах Компартії офіційно і організаційно оформилась опозиція - Демократична платформа, яка домагається докорінних реформ існуючої системи.
   В багатьох союзних республіках організувались Народні фронти, а в Україні – Народний рух за перебудову (НРУ).
   Поневолені комунізмом народи вимагають свободи. У країнах "народної демократії” відбуваються оксамитові (безкровні) революції – комуністів усувають від влади.
   Розвалився Варшавський пакт. Штучно розділений німецький народ, вимагаючи об’єднання, зруйнував Берлінську стіну. З тих країн СРСР змушений вивести свої окупаційні війська.
   Це була історична подія планетарного масштабу, що поклала кінець довготривалій "холодній війні”яка могла в будь-який час спровокувати третю світову – ракетно-ядерну війну.
   Таким чином, історична правда оволоділа масами і стала тою матеріальною силою, що спромоглася позбавити компартію керівної ролі, паралізувати силові структури, позбавити народи страху і створити умови для національного та духовного відродження.
   В СРСР визрівала революційна ситуація з чітко окресленою метою – повалення комуністичної імперії. Залишалось питання часу і ціни, яку повинні заплатити народи за свою свободу.
   Щоби врятувати імперію і свою владу, організатори Перебудови застосовують військову силу: мітингуючих людей у Тбілісі, Баку, Вільнюсі, Ризі розчавлюють танками. Ллється кров…     Море крові за 73 роки комуністичного правління довело: існування цієї системи "з людським обличчям”- неможливе. Комуністична система без насильства існувати не може.
   Фашизм і комунізм різняться між собою тільки формою нетерпимості і людиноненависті: фашизм – расової,  комунізм – класової.
   Влітку 1990 року  Міністерство оборони Союзу направило у війська директиву з вимогами: негайно замінити всіх посадових осіб неросійської національності, причетних до обліку та зберігання зброї; на території військових частин спорудити систему замаскованих земельно-бетонних кулеметних гнізд; посилити охорону об’єктів, виховну роботу і пильність особового складу; ідейно нестійких, а також симпатиків націонал-сепаратизму звільняти з лав Збройних Сил без права на пенсію.
   Усі погрожували, апелюючи до страху, а страх втратив свої властивості !
   Стало зрозуміло – система смертельно хвора: гарячкує, втрачає контроль, блудить і панікує.
Велике можна розпізнати здалека.
   Крайовий Народний Рух за Перебудову організаційно оформився у березні 1989 року і став масовою потужною високовпливовою громадсько-політичною організацією. 
   За змістом своєї діяльності НРУ був колискою національного та духовного відродження, де народились і оформились більшість політичних партій і громадських організацій національно-демократичного спрямування, в тому числі і Спілка офіцерів України.
   Одночасо НРУ був керівним центром організації політичної боротьби третьої української національно-визвольної революції. Внесок НРУ у безкровну перемогу важко переоціонити.
   Народний Рух акумулював і мистецьки застосовував усі легальні форми і методи політичної боротьби, серед яких найважливішими були – широкомасштабна просвітно-масова та організаційна робота, що забезпечила високу політичну активність і мобілізацію широких мас народу у вирішальні моменти.
   НРУ об’єднав і створив умови для самореалізації і плідної праці широкого кола інтелектуалів різних творчих напрямків, серед яких яскравими постатями були: Георгій Петрук-Попик, Ярослав Карп’як, Василь Турецький, Роман Гром’як, Левко Крупа, Володимир Колінець, Андрій Зарудний, Левко Горохівський, Богдан Бойко, Ігор Герета, Володимир Скакун, Роиан Бойко, Мирослав Павловський, Олег Розвадовський, Марія Куземко, Богдан Ткачик та багато, багато інших.
   Народний Рух мав величезний державотворчий потенціал, який не було використано на другому етапі ІІІ національно-визвольної революції – загубила багатопартійність!
   Активну участь у масових заходах НРУ брали  національно-свідомі офіцери. Їх кількість зростала з кожним днем, особливо після історичного ланцюга єднання 22.01.1990 р.
   У серпні 1989 р. при крайовій організації НРУ ми створили свій осередок для роботи з військовослужбовцями. Особливо активними виявились підполковники: світлої пам’яті Роман Галькевич та Володимир Тимощук, нині здраствуючі Ізидор Лукович, Зеновій Кизима і майори Богдан Шалига та Михайло Шарган.
   У січні 1990 р. ми розпочали роботу серед офіцерів правоохоронних органів. На першому етапі (просвітниццької роботи) ставилось завдання поширювати правду про комуністичні злочини проти українського народу, формування серед офіцерів активносвідомої громадської позиції. Розповсюджували через них літературу і створювали групи підтримки перебудови і в першу чергу - департизації силових структур.
   Комуністи 73 роки утримувались при владі тільки завдяки двоєдиності своєї монополії- партійні органи влади і партійні організації, при повній ізоляції суспільства від зовнішнього світу, обдурювали народ, насаджували масовий терор і тотальне стеження за його діями та думками.
   Нашу ініціативу активно підтримував голова Виконкому НРУ п .Василь Турецький, надаючи нам  всебічну допомогу, особливо транспортом та  літературою.
   Форми, методи і зміст нашої роботи серед військовослужбовців суттєво мінялися адекватно змінам політичної ситуації в Україні і в Союзі в цілому.
   Так, після прийняття актів про державний суверенітет Росією, Україною, прибалтійськими та закавказькими республіками влітку 1990 року – настав другий етап у нашій роботі. Основним її змістом було - доброзичливе ставлення до Українського суверенітету, співпраця по створенню власних Збройних сил, невиконання антинародних агресивних розпоряджень Москви.
   Тоді ми вже працювали у правовому полі України, тому діяли більш рішуче, наполегливо і відкрито. До роботи залучали не тільки офіцерів-українців, а й російської та інших національностей, особливо з кавказьких республік. В цьому аспекті дуже цікава характеристика національного складу військ всіх трьох військових округів, що були розташовані на терені України. Загальна чисельність – близько 1 млн. чол., із них:
- росіян                                                                        - 41 %
- білорусів                                                                   - 7  %  
- кавказьких національностей                                   - 14  %
- середньоазіатських національностей                     - 12 %
- прибалтійців                                                              - 0,5 %
- татари, чуваші, молдавани, калмики та ін.             - 0,8 %
- українців                                                                     - 12 %
   Співвідношення офіцерів-українців до офіцерів інших національностей становило 1: 8, а серед офіцерів кадрових органів – їх було тільки  4 %.
   Починаючи з літа 1990р. морально-бойовий дух п’яти міліонної радянської армії почав катастрофічно падати. Моральні і фізичні знущання офіцерів-шовіністів над військовослужбовцями української, прибалтійської і кавказької національностей, погані побутові умови, розгул "дідівщини" породжують масове дезертирство. Поширюється розкрадання зброї, військового майна і пияцтво в казармах.
   Національно-свідомі офіцери покидають свої частини і повертаються на свою історичну Батьківщину. В цей період наш офіцерський осередок при НРУ  значно збільшився, що дозволило розгорнути широку мережу у кожному із семи гарніонів області і в системі військових комісаріатів. Активну діяльність розпочав майор Анатолій Тхір, який прибув в грудні 1990р. із Естонії з листом подяки від Народного фронту за активну співпрацю і рекомендаціями до НРУ. Це був перший офіцер чинної служби, який, незважаючи на небезпеку, почав активно працювати з НРУ. Працюючи у  облвійськоматі, він використовував можливість вивчити настрій і ділові якості офіцерів і прапорщиків, розгорнув активну просвітницьку роботу серед них за допомогою крайової організації НРУ, до пори - до часу не "засвічуючись”. Так,  під час підготовки до проведення горбачовського референдуму за збереження союзу у березні 1991 року йому було доручено провести політінформацію з офіцерами, прапорщиками та службовцями Тернопільського обласного, міського та районного військкоматів. До початку політінформації він таємно розклав на столи агітацїйні матеріали, підготовлені до референдуму Народним Рухом. Коли зайшов до аудиторії, то побачив, що присутні з цікавістю ознайомлюються з ними. "Руховци лістовкі подбросілі!» – доповіли йому. «Добре, давайте обговоримо дві точки зору, замість того, щоб я вам зачитував те, що відомо з газет» – і почалася жвава дискусія, з якої було очевидно, що більшість офіцерів замислилась – а може в цьому є сенс?  Точки зору були різні - від повного несприйняття ідеї незалежності шовіністами та  яничарами, до повної підтримки деякими тими, хто не боявся вільно висловити свою думку, але основна маса засвідчила мовчазну підтримку курсу Народного Руху, що було видно з тих питань, які задавалися під час дискусії. Потім він брав участь у роботі 1-го з’їзду СОУ.
До нашого осередку долучився у перший день ДКНС і повністю (з притаманною йому гарячністю) віддався організаційній роботі. 
   Специфіка роботи серед військовослужбовців і очікування загрозливих подій, спалах яких визрівав у головах "яструбів” Перебудови, вимагали встановлення постійних контактів та обміну досвідом з військовими активістами сусідніх областей.
   Такі контакти були встановлені з полковником сл.п. Олегом Зелінським (Львів) та капітаном ІІ рангу Іваном Мерінчиком (Івано-Франківськ). Ці зв’язки і постійні контакти забезпечили синхронну діяльність обласних організацій Галичини протягом всього активного періоду діяльності СОУ на засадах української національної ідеї.
   У травні 1991р. з метою ознайомлення з політичною ситуацією і встановлення зв’язків автор здійснив поїздку у Житомир, де відбулась хвилююча зустріч з однополчанами (офіцерами і прапорщиками армійського полку зв’язку), а також групою студентів педінституту, яку допоміг організувати Олександр Богатирчук. Встановив контакти з офіцерами-активістами вищого військового училища протиракетної оборони (офіційно – радіоелектроніки) полковниками Петрівним і сл.п.Юзефовичем. Останній незабаром був обраний головою обласної організації СОУ.
   На всіх зустрічах роздавав привезену літературу і мова велась про доцільність підписання Україною нового союзного договору, який готувала Москва.  Я був приємно вражений: жодного опонента! Всі хотіли не ремонту комуністичного концтабору, а своєї  держави.
   Поїздка до Житомира залишила дуже приємне враження: над трьохсоттисячним (недавно російськомовним) містом майорів наш національний прапор, на вулицях багато транспарантів, а люди почали розмовляти українською мовою.
   Про результати поїздки доповів на засіданні проводу НРУ і вручив кабель в екрані (для гучномовців), 50-ватний НЧ-підсилювач та листа голови крайової організації НРУ Святослава Васильчука – з проханням надання допомоги в організації випуску газети "Віче” і її реалізаійї.
   2-3 лютого 1991р. у Києві проводилась науково-практична конференція (за ініціативою Руху) на тему: ”Зовнішня і внутрішня безпека України. Концепція Української Армії та пошуки шляхів її вирішення”. У ній брала участь і делегація Тернопільщини (керівник В.Турецький) і мені доручили готувати доповідь та пояснювальні плакати. Часу було обмаль, довелось працювати ночами, але виступити не зміг (занедужав грипом). Озвучив матеріал сл.п. підполковник Роман Галькевич.
   У нашій роботі настав третій, вирішальний етап, основним змістом якого  було негативне ставлення до оновленого Союзу і підписання нового договору, за негайний вихід із СРСР.
   На мітингах все частіше піднімалось питання організації своїх національних Збройних Сил і лунали заклики до військовослужбовців активніше включатись у реалізацію цих вимог. Однак не всі офіцери однозначно сприймали прагнення народу мати свою державу і власні Збройні Сили, не всі лояльно ставились до місцевих органів влади. Командир 26 артдивізії генерал Давидулін та начальник політвідділу полковник Малишев погрожували своїм офіцерам і прапорщикам військовим трибуналом за контакти з "ворогами народу”- бандерівцями-націоналістами.
   Але час (лікар і мудрець) робив своє. Завдяки широкомасштабній організації цілеспрямованої роботи ситуація в усіх гарнізонах була підконтрольною і надійною.
Хочеться сьогодні сказати слова подяки і назвати імена тих, хто ризикував кар’єрою (а можливо, і життям), забезпечуючи цей успіх:
1)    Офіцер запасу Олег Бойко, підполковники Валентин Дідушок і Олександр Хрус (заступник командира і начштабу зенітно-ракетного полку) – Борщівський гарнізон.
2)    Капітани Ігор Шкляр і Анатолій Козярук, майор Павленко, ст.прапорщик Євген Семирозум – авіаційні частини Чортківського гарнізону.
3)     Офіцер запасу Петро Кузів – Бережанський гарнізон.
4)    Олег  Лисий, капітани Віктор Тещук і Василь Заверуха – Теребовлянський гарнізон.
5)    Підполковники Володимир Дворкін і Леонід Кононенко - командири частин, підполковник Олександр Варакута – начальник штабу Цивільної оборони міста, капітан ІІ рангу запасу О.Циганков, підполковник запасу Сергій Марченко, майори Зиновій Довбенько, Анатолій Тхір, Олександр Вигонний, Михайло Шарган і Михайло Вар’ян – Тернопільський гарнізон.
6)    Анатолій Курасов, полковники Анатолій Чернявський – командир ракетної бригади, Микола Стойко – його заступник, майор Валентин Мірчук і капітан  Володимир Казан – Кременецький гарнізон.
7)    Підполковник Олександр Кандирал, капітан Василь Лашин – Скала-Подільський гарнізон.